Дипломна робота на тему

Іван Франко і польська література

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І Іван Франко і польська література

Розділ ІІ Іван Франко про Юліуша Словацького

Розділ ІІІ Українська школа романтиків в польській літературі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

РОЗДІЛ І ІВАН ФРАНКО І ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

Кінець XIX – початок XX ст. – це ще період творчої діяльності старшого покоління видатних українських і польських письменників таких як: Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Іван Франко, Болеслав Прус, Еліза Ожешко, Генрік Сенкевич, Марія Конопницька. Однак саме в цей час починає уже діяти і молодша генерація митців – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Станіслав Виспянський, Владислав Оркан і цілий ряд інших.

Все більший і більший вплив мають на них революційно–визвольні ідеї і вони, тобто українсько–польське письменництво шукають нових форм і засобів їх вираження, зростає питома вага слова, збільшується роль контактів на всіх рівнях літературного розвитку.

Однак кожна література, тобто література кожного народу є специфічною, вирізняється своїми ідейно–естетичними домінантами, ідейно–художньою специфікою, обумовленою як соціально–історичним розвитком суспільства, так і значенням національних традицій.

Польська література цього періоду характеризується зіткненням реалістичних і модерністських тенденцій, адже, з одного боку, ще продовжується діяльність письменників–реалістів старшого покоління, а з другого, вже десь з кінця 90-х рр., на перше місце висувається модерна течія “Молода Польща”. Але серед так званих “молодополяків” повної єдності не було, бо, скажімо, Станіслав Пшибишевський, Станіслав Виспянський, Стефан Жеромський – це постаті досить таки різні за їх світоглядно–естетичною орієнтацією, бо з точки зору загальних жанрово–стильових особливостей, поглиблення психологічного аналізу дійсно ці письменники мали багато спільного. Але на цьому спільність і уривається і маємо, з одного боку, реалізм і демократизм творчості Реймонта, С.Жеромського і В.Оркана, дещо затуманений громадський філософізм К.Тетмайєра і С.Виспянського, активний гуманізм Т.Боя–Желенського, а з другого – поза суспільний, споглядальний, холодний парнасизм Міріама і відвертий ніцшеанський культ “оголеної душі” Пшибишевського.

Для української літератури цієї доби модернізм не відігравав такої великої ролі як для польської. Такі українські письменники як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський сприйняли філософізм і психологізм, а також всесвітній розмах як неодмінну новаторську умову справжньої “новітньої” творчості. Ці риси і притаманні їхнім художнім творам.

Отже, кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це не лише період зіткнення різних тенденцій, але і період інтенсивного зближення національних літератур, виявлення не лише спільного, а й відмінного між ними, бо взагалі, поки народ замикається у своїй історії, він не відчуває великої потреби у тому, щоб розкрити свою відмінність від інших. Така потреба виникає уже в процесі спілкування з іншими народами, тобто внаслідок входження його літератури в ширші літературні утворення.

Український читач цього часу знайомився з польською літературою вже в досить численних художніх перекладах, що друкуються на сторінках таких українських видань: “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Українська хата”, “Літературно–науковий вісник”, що відігравав виняткову роль саме завдяки Франкові і його перекладам українською мовою.

Українсько–польські літературні взаємини кінця XIX – початок XX cтоліття розвивалися взагалі в умовах, коли ламалися національні перегородки, зникало поняття регіональної літератури, а зв’язки між окремими письменниками все частіше поступаються місцем перед зв’язками між окремими літературними групами й напрямами, що базувалися на глибинних суспільно–естетичних факторах.

Дослідником польської літератури в українській літературі вважається Іван Франко, який пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримував у ній усе передове і прогресивне.

Полоністика Івана Франка, скажемо ширше – його участь в суспільно–політичному й культурному житті Польщі, плідно досліджується. ............