Зміст
Вступ
1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками
2. Поетичні твори та українські літописи
3. Розквіт козацької тематики в XIX столітті
4. Фольклорні твори
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Мета цієї роботи розкрити літературний образ Запорозької Січі за допомогою повістей, оповідань та літературних нарисів, тобто через наймобільніші жанри літератури, а також подати дотичні до цього твори, рекомендовані для вивчення в школі. Інтерес до Запорозької Січі в українських письменників завжди був високий, і не дивно, бо це одна з найпривабливіших реалій української історії і в бутті цього суспільного осередку сконцентрувалися найпитоміші риси нашого народу як соціуму. Саме на нашій землі найтриваліше збереглися общинні форми державного життя, що його давні греки називали демократією, і таких форм українці вперто трималися аж до XVIII століття, тобто до того часу, коли їхній самостійності та їхнім вольностям було покладено край деспотією сусідньої держави. Згадаймо хоч би свідчення візантійського Історика з міста Кесарії Прокопія, який так описав про наших безпосередніх предків — антів і склавинів: «Цими народами, склавинами й антами, не править один муж:, а з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи — щасливі й нещасливі (лихі) до громади йдуть». Отже, виходить досить цікава річ: і в VI, і в XVII столітті в Україні вищою політичною владою володіло віче; в XVII столітті воно називалося козацькою радою; влада ж політичних верховників, особливо на Запорозькій Січі, таки конечно підлягала народному зібранню.
1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками
В устрої Запорозької Січі не було нічого нового й дивного: запорожці жили на основі своїх віковічних традицій, що черговий раз доводить: український народ на своїй землі осів із незапам'ятних часів. До речі, це любили підкреслювати й українські історіографи дорадянського часу, ба й поети, коли говорили, часом зовсім фантастично, про походження українського козацтва. Так, український поет Іван, автор «Героїчних віршів» (1784), твердячи, що кожна країна хвалить своїх хоробрих героїв, «карбує імення мужів незабутніх і славного роду шукає коріння», запитує: «Яке ж запорожців зростило пагіння ?» — і відповідає, що той рід «іде від онука Ноя, сина Афета Гомера» і що «словенські народи походять від нього»,— прецікава фантазія, яка виникла, очевидно, через те, що наш народ бачився, як вельми древній, який походить Із біблійної давнини. Далі автор припускає, що козаки прозвалися од кіз, бо «швидкістю завжди в боях одзначалися», але вірогідніше, каже поет, «Козак ними правив, наймення своє тут народу зоставив». Той Козак увійшов у спілку з готом, а з гуном Тотилом смиряв навіть давній Рим. з персом долав державний Царгород, володів не тільки Римом, а й Африкою. Козаки здавна осіли довкола Києва. Од тих-то козаків, заявляє поет, «виводять козацьку громаду, що в плавнях Дніпрових дає собі раду».
Не будемо займатись історичною критикою, — забагато це зайняло б місця, бо порушено питання вельми складне. Нас цікавить в описі не система фантастичних чи напівфантастичних фактів, а те, що українські історіографи давнього часу, особливо XVII— XVIII століть, послідовно трималися думки про глибоку стародавність свого народу і впевнено пов'язували себе з народами, що жили на нашій території, цілком резонно вважаючи їх своїми предками, а себе — спадкоємцями.
Ще кілька прикладів на підтвердження цієї думки. В 1763 р., тобто за двадцять років до Івана, Максим Плиска закінчив переписувати літопис Григорія Граб'янки й додав до нього свої історіографічні вірші «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». ............
